24 лютого. День пам’яті, болю і віри

Ранок 24 лютого 2022 року, напевно, кожен із нас запам’ятає назавжди. Той ранок, коли звичний світ зупинився. Коли замість кави перед роботою — стрічка новин із вибухами. Замість зборів до школи — телефонні дзвінки рідним із тремтінням у голосі. Замість планів і мрій — одна-єдина думка: вберегти життя і зберегти тих, хто найдорожчий.

Хтось поспіхом складав «тривожну валізу», намагаючись вмістити в неї не лише документи й речі, а й спогади. Хтось вперше почув, як страшно звучить повітряна тривога. А хтось уже того дня мусив залишити рідну домівку, зачиняючи двері з надією повернутися.

Сьогодні — четверті роковини повномасштабного вторгнення і вже дванадцятий рік запеклої російсько-української війни. Дванадцять років боротьби за право бути. За право говорити своєю мовою, жити на своїй землі, ростити дітей під мирним небом.

Для Березнегуватської громади ці роки — не кадри з новин, а живі рубці на серці кожного мешканця.

З березня і майже до середини листопада 2022 року громада перебувала в зоні активних бойових дій. Лінія фронту проходила по річці Інгулець. Деякі села були всього за кілька кілометрів від ворога. І ця близькість відчувалася щодня — у свисті мін, у гуркоті важких РСЗВ, артилерії, керованих ракет. Громаду обстрілювали з усього, що здатне нищити.

Є села, які майже стерті з лиця землі. Вулиці, де колись лунав дитячий сміх, перетворилися на руїни. Двори, де вирощували квіти, — на вирви від снарядів.

За ці чотири роки громада зазнала масштабних руйнувань. Пошкоджені й знищені адміністративні будівлі, школи та садочки, професійний ліцей, будинки культури, мистецька школа, лікарня, міст, дитяча оздоровча база відпочинку, стадіон, елеватор, залізнична станція, фермерські господарства разом із технікою. Але найболючіше — це домівки місцевих мешканців. Ті хати, які люди будували роками, вкладаючи туди працю, любов і надію.

Були дні й тижні без світла і води. Без зв’язку. Без розуміння, що буде завтра. Але з вірою — одне в одного. Люди трималися разом. Ділилися останнім, підтримували, допомагали старшим, рятували дітей. У найтемніші часи саме людяність стала нашою силою.

Окупанти планували зламати нас за кілька днів. Але Україна вистояла. І вистояла завдяки нашим Захисникам і Захисницям — тим, хто тримає небо, землю і наше право на життя.

Сьогодні ми схиляємо голови перед тими, хто віддав своє життя за Україну. Перед тими, хто не повернувся додому, але назавжди залишився у серцях. Дякуємо кожному і кожній, хто сьогодні на передовій, хто боронить нас, дає можливість прокидатися вранці, працювати, навчати дітей, відбудовувати зруйноване. Дякуємо за кожен день — вистражданий, виборений, наш. І з вірою чекаємо кожного і кожну з ворожого полону — чекаємо живими, чекаємо додому.

Березнегуватська громада не здалася. Вона поволі, крок за кроком, відновлюється. Люди повертаються, ремонтують оселі, запускають бізнеси, працюють для громади й для країни. Ми навчилися жити під звук сирен, планувати майбутнє, працювати й мріяти попри втому і страх.

І понад усе — ми навчилися цінувати прості речі: світанок без вибухів, світло у вікні, голос близької людини.

Дякуємо кожному і кожній, хто сьогодні тримає тил — волонтерам, медикам, рятувальникам, освітянам, комунальникам, енергетикам, фермерам, підприємцям. Всім тим, хто працює без гучних слів, але з великою любов’ю до своєї землі.

Пам’ятаємо. Боремося. Віримо.

Слава Україні! Героям слава!

Авторка статті: Юлія Рагуліна, представниця Громадського офісу відновлення ГО «Проти Корупції».